Проблема сучасної ситуації щодо розвитку технологій та інструментів полягає в тому, що людина уже давно перестала бути власником даних про себе.
Так, ви можете усвідомлено відмовитись від використання Facebook, Instagram чи Google, ви можете виходити в інтернет виключно через Tor і користуватися лише одноразовим мейлом. Але ви не можете сховатись від камер спостереження у вашому місті. Чи від людей із смартфонами, на знімки яких ви потрапите. І як тільки ви опинитесь на цих фото, навіть у великому натовпі людей, система розпізнавання платформи, на яку залиють ці фото – чи то Facebook, чи то Instagram, Google, чи іще щось, сформує для вашого обличчя цифровий «зліпок» і зберігатиме у своїй базі даних. Треба дуже постаратись, щоб знайти себе на всіх фото, видалити їх, але ви не видалите себе з бази цифрових копій облич. Це спрощений опис того, як в епоху капіталізму спостережень людина уже не володіє своїми даними, навіть такими, як біометрія зображення її обличчя. Це абсолютно нерегулювана сфера і в нинішній ситуації я не являю, як її можна відрегулювати (окрім як придумати ще одне сповіщення про те, що компанія Х володіє біометрією вашого обличчя, тобто як це реалізували ідеологи GDPR).
Цього тижня на компанію Facebook, яка володіє сервісом Instagram подали до суду саме через те, що система розпізнає обличчя людей на фото в Instagram без попередження, причому навіть тих, хто не користується Instagram.
У штату Іллінойс є прекрасний закон, відповідно до якого компанії не повинні збирати біометричні дані людей без їх відома. Саме такими даними є «цифровий зліпок» обличчя, який використовується у розпізнаванні. У позовній заяві сказано: «Facebook збирає дані користувачів Instagram та використовує їх для розширення своїх можливостей розпізнавання облич в ряді сервісів, в тому числі у Facebook, причому робить це без повідомлення та розкриття інформації, що вимагається законом штату Іллінойс».
Позов може обійтися Facebook у $500 млрд – від $1 до $5 тис кожному користувачеві Instagram. Очевидно, що навіть якщо штраф буде, він буде не таким захмарним.
Але сама ідея позову і ситуації, описаній в ньому, зайвий раз показала, що наші дані давно нам не належать. Весь розвиток технологій є поступальним, поступовим зменшенням приватності та контролю над даними конкретного користувача. Кожен додаток, кожен сервіс, кожен магазин – і онлайн, і офлайн – в якому ми хоч раз зробили покупку, хоче знати про нас щороку все більше й більше. Хоча, здавалось би, навіть додатку для медитацій контроль над списком моїх друзів у Facebook, нотатнику доступ до історії браузеру, а самому Facebook – доступ до вашого мікрофону.
Такі позови насправді потрібні не для отримання штрафу від умовного Facebook, а для того, щоб нагадати, що дані належать не платформам і компаніям, а самим користувачам. Навряд чи вдасться повернути технологічне колесо прогресу назад, але взяти хоча б частину власних даних під власний контроль потрібно.